28 квітня 2015 р.

Жінка-легенда

Красу треба показувати, а умінням ділитися!
Ольга Возниця – заслужений майстер народної творчості України, оригінальна творча особистість в історії вишивального мистецтва України 1950-2010 років. Феномен її творчості – досконало вивчати, пізнавати до найтонших нюансів художні особливості духовно-мистецької сутності українських вишивок, шукати нові інтерпретації традиційної художньої вишивальної спадщини, створювати нові узори.


Останні дні квітня принесли сумну звістку... перестало битися серце пані Олі. Цього року їй виповнилося 90! Вона жила і творила, вчила і цінувала. Памятаймо велику майстриню. А її книжки - це колосальний внесок в історію України. 

Ділимося враженнями від зустрічі з великою майстринею (2012 р.). 

"У вікна трамваю монотонно стукають краплі дощу. Я страшенно хвилююся - попереду зустріч із видатною майстринею, ім’я якої давно відомо усім поціновувачам української вишивки. Але усе моє хвилювання щезає за мить, коли маленька, худорлява жінка з чудовим почуттям гумору відкриває нам двері. На Ользі Возниці лляна сукня прямого крою власного дизайну з дрібненькою вишивкою на рукавах. Тисячі прутиків мережки…

З посмішкою на обличчі вона промовляє: «Ну от і зібралися до купи.  Змокли? Йдемо тоді спочатку зігріватися, а потім вже до праці». І так, ніби з материнською турботою, садить нас за стіл і пригощає смачними яблучними оладками. «Я ціле життя вишивала, а тепер мої захоплення змінилися. Займаюся садівництвом, вирощую квіти. Для цього не потрібно мати ідеальний зір».

Кімната у пані Ольги простора. Перше, що кидається в очі, - величезний портрет у різьблений рамі, подарунок майстрині на 80-річчя від ходорівчан, а внизу шлюбна світлина. Молодята в українському строї виглядають такими щасливими.

Коли вони познайомилися, Ользі було всього 16 літ. «Будучі студенткою, я знімала квартиру, - згадує майстриня. - Одного дня з армії повернувся син нашої господині. Вона, сяюча, заводить його до нашої кімнати, а я сиджу на такій височезній табуретці, ноги до підлоги не дістають, дивлюся на нього і ніяковію від його погляду. Це сталося тут, у цій квартирі. Так ми і познайомилися. Він потім ще довго згадував свої перші враження про мене, те дівча, що баламкало ногами на табуретці. Я прожила з ним щасливе життя. П’ятдесят років разом. Немає в світі більше такого доброго та чуйного чоловіка. А ця табуретка збереглася у мене й до тепер.

Чоловік мій дуже гарно співав, а от я не можу похвалитися даром співу. Але я мала вишивку. Полюбила вишивати ще в дитинстві, можливо тому що мама моя вишивала і в хаті у нас усюди були серветки, рушники, подушки. Ще в маленькою я ходила в Союз Українок. Там я вдосконалювала свою майстерність, там мене навчили плести прикраси. З 1962 року почала працювати з дітьми, вчила їх народному мистецтву, передавала своє вміння і таланти гуртківцям».

З особливою любов’ю Ольга Возниця передає мені до рук папку з вирізками  про життя та діяльність її творчого гуртка «Народна вишивка» при Будинку дитячої творчості Львівської залізниці. Безліч фотографій, зворушливих спогадів, віршів, чого тільки там нема. Щоб усе перечитати, потрібно не менше тижня.

            - Я жила у вишивальному середовищі, тому і книжку свою назвала «Вишивка мого життя», бо я жила тим.  Я не дуже надавала значенню символіці, вишивала все, що  мені подобалося. Ми їздили по селах, збирали візерунки та орнаменти з усіх регіонів України. Пам’ятаю, якось в Карпатах побачила шлюбну сорочку. Так мені той узір припав до душі, що я і собі його вишила».

Пані Ольга відкриває шафу і тут починається справжнісінький парад моделей. Одна за одною вишивальниця дістає сукні та сорочки. Тонкі узори низинкою, стеблівкою, верхоплутом, хрестиком у багатоколірній гаммі, незлічені рядки мережок. До кожної вишиванки - коралі з бісеру, зроблені власноруч майстринею. Особливістю вишивки Ольги Возниці є те, що вона завжди вміла обрати гарний матеріал для свого одягу. «Ще за часів Радянського Союзу, - розповідає жінка, - купила у крамниці недорогу тканину, з якої пошила сукню. Хоча тканина не була призначена для вишивання, прикрасила її візерунками. Пізніше всі дивувались, де я взяла таку тканину».

У свої 86 років майстриня ще має декілька задумів. Основний із них - відкрити музей своїх робіт у рідному Ходорові. «Я довго обирала місто для музею. Мала декілька пропозицій. Але зупинилася тут, на рідній землі. Я маю багато робіт і не хочу, щоб вони тліли і псувалися у шафах. Красу треба показувати, а умінням ділитися». З цими словами Ольга Возниця привідкрила завісу до справжньої скарбниці. Десятки товстелезних папок з узорами, орнаментами, вирізок-взірців із стародавніх сорочок, рушників, які велика майстриня збирала упродовж цілого життя. Усе це гарно і старанно оформлено руками вишивальниці, ніби вже давно готово для експозиції у музеї."
* * * * *
Текст Наталя Яковлєва (Скрипниченко)
Фото Ірина Бердаль-Шевчик