Рушник, вишиванка, хустка… Для української нації це не просто декоративно ужиткові речі, це, насамперед, обрядово-культурна, й певною мірою, сакральна спадщина. А для окремої родини – це сімейні реліквії, з особливою енергетикою, теплом, спогадами, з власною - щасливою чи трагічною історією. Журнал «Українська вишивка» завітав у гості до відомої майстрині-вишивальниці Оксани Рушінець-Яциків, аби відчути на дотик вишитя бабциної сорочки та почути оповідь про родинно-сокровенне…
Історія перша - бабусина … «Мою бабцю Настуню Зубрицьку віддали заміж у 14 років, а свого нареченого (вдвічі за неї старшого) вона побачила лише під час заручин за тиждень до весілля. Такими тоді були традиції... Про кохання ніхто не питав - треба було об’єднувати земельні наділи, тому сусіди й побрали своїх дітей». На пожовклій від часу світлині, дівчата у вишиваних строях та віночках вирішили зазнимкуватися на гарний спогад про весільну забаву. От правда очі наймолодшої з-посеред них, нареченої Настуні (крайньої справа), якісь зовсім невеселі… Це бабуся відомої майстрині й дослідниці сокальської вишивки Оксани Рушінець-Яциків. З бабусиної скрині пані Оксані дісталась єдина сорочка і вже багато років вона береже її як родинну реліквію, як світлий спомин про дорогу серцю людину. «Ця вишиванка радше буденна, аніж святкова, хоча й доволі барвиста. Їй вже понад 70 років, уявляєте! В часи юності моєї бабці ткацтво і вишивання не були дивиною – цьому рукоділлю навчали змалечку і кожна дівчина мала бути вправною майстринею. А ще на бойківщині існувала така традиція – щороку, до великодніх свят, молодиці справляти собі нову вишиванку, відтак можна порахувати, скільки розмаїтих (святкових та на щодень) сорочок мали жінки у своїх скринях».
Розглядаю бойківську вишиванку і дивуюсь, як через стільки десятиліть нитки зберегли свою фактуру та яскравість барв. Враження таке, наче золоті руки майстрині ще вчора при мерехтінні свічки чаклували над цією красою й старанно дошивали останні хрестики. «Як розповідала мені бабця Настуня, найкращі тканини і нитки були австрійські і придбати їх можна було лише на Закарпатті (на відомому в той час ринку Лакірки). Жінки збирали всілякий крам, їхали на ярмарок, спродували його і на виторговані гроші купували полотно для сорочок. Приміром, аби купити тоненького полотна на вишиванку, потрібно було продати великий чемодан домашніх яєць. А ще на Закарпатті, в одному селі (назву, на жаль, я вже не пригадаю) ткацтвом займались винятково чоловіки і полотно з-під їхніх рук було таким тонким, майже повітряним, і, за розповідями бабці, найкращим для вишиття». Знали наші предки і значення символів та взорів, а ще вміли приховати у вишитих орнаментах те, чим горіло й боліло серце – Україну… «В часи молодості бабці поєднання жовтого та блакитного кольорів було заборонено під страхом заслання до Сибіру, але українці вміли так тонко вплітати їх поруч на своїх вишиванках, що пересічне око навіть не помічало того «вільнодумства». Погляньте лише на сварги-коловороти, котрі прикрасили рукава бабусиного витвору – вони також символічно синьо-жовті та чорно-червоні. Про те, що не можна було говорити вголос, люди зашивали у своєрідних письменах на сорочці.»
Історія друга - студентська… «Свою першу сорочку я вишила і пошила власноруч ще у восьмому класі (це був далекий 1980-й рік). А навчилась рукоділлю в дуже ранньому дитинстві, ще коли навіть до школи не ходила – матуся навчила усьому, що знала сама і перейняла від бабусі. Для своєї першої вишиванки я випросила у мами татову стару сорочку, випорола її і самостійно покроїла. У комісійному магазині придбала справжні французькі DMC (вже тоді я знала, що акрилові нитки, яких було у магазинах безліч, не такі якісні, як бавовняні). До слова, ниточок вистачило лише на вишивку, - кутасики довелось робити вже з акрилових ниток. Орнамент сорочки доволі простий, вподобала його, гортаючи журнал «Радянська жінка» (деінде взяти схеми для вишиття було вкрай складно). Пишаюсь цією сорочкою, бо вишивала її спеціально до свята 1-го вересня у педагогічному училищі Корсунь-Шевченківську (Черкащина), куди вступила після восьмого класу. Тоді ми разом з троюрідною сестрою і нашою подругою єдині одягнули на Свято першого дзвоника вишиті сорочки. І за це впродовж усіх років навчання в училищі нас називали «бандерівками».
Цю сорочечку Оксана Михайлівна з трепетом береже і дотепер, як гарний спомин дитинства і студентської юності. Згодом, було вишито ще чимало розмаїтих сорочок, з доволі складними орнаментами та в усіляко можливих техніках, втім ця, перша, назавжди залишиться особливою…
Історія третя - сокальська… Сьогодні Оксана Яциків-Рушінець - знана майстриня. ЇЇ розкішні сокальські сорочки вражають багатством орнаментів, гармонійною колористикою, а головне автентикою і неповторністю. Пані Оксана самовіддано відроджує взори давніх сорочок, власноруч відмальовуючи їх з музейних експонатів, часом додаючи їм барви, а часто залишаючи у первозданному вигляді. Рукотвори майстрині вже побували на мистецьких виставках у Польщі, країнах Прибалтики і всюди викликали щирий захват і особливим стародавнім кроєм, і поєднанням візерунків, і майстерністю виконання. Цьогоріч до дня вишиванки, Оксана Михайлівна завітала на урочистості до столиці у новій сорочці, звісно ж, сокальського крою. Щоправда, до традиційного чорного кольору, додала барви сонця та неба, котрі так дорогі серцю кожного українця. І хтозна, можливо, мине чимало років, а внуки й правнуки пані Оксани милуватимуться й берегтимуть її сорочки, як родинну цінність, вишиту золотими бабусиними руками і теплом серця...
* * * * *
Підготувала Наталка Глаговська
Фотограф Уляна Яциків
Схеми сорочок представлені в журналі "Українська вишивка" №61-62
Немає коментарів:
Дописати коментар