9 січня 2015 р.

Святвечір

Найсвітліші спогади дитинства
Підготувала Наталка Глаговська

Здавна Святий вечір та Різдво Христове були в Україні святами особливо величними й урочистими. Вони наповнені родинним затишком, розмаїттям народних обрядів та звичаїв, пахощами різдвяних смаколиків, дзвінкими  голосами колядників та казковою феєрією вертепу. І хоча чимало традицій святкування народження Христа сягають корінням ще в часи язичництва, втім, набувши християнської символіки, вони несуть в собі любов до ближнього, повагу до предків, милосердя і світлу радість.

Найсолодші спогади для кожного з нас – це спогади дитинства,  коли все видається таким цікавим і дивовижним, а святкування Різдва – зачаровує своєю таємничістю… Гортаю сторінки пам’яті і лину думками туди, де хвойний аромат ялинки переплівся із солодкими пахощами бабусиних пампухів, де медова кутя чи не найкращий смаколик у світі, де ще трохи лячно від того, коли до хати стукає із колядою вертеп, адже ти так боїшся страшного чорта, та все ж не можеш відвести погляду  від дивовижних ангелів і мрієш коли-небудь приміряти ці пухнасті, надзвичайної краси крила і собі…
Пригадую, що улюбленим моїм заняттям на Святвечір було терти у величезній макітрі мак, а особливо смакувати його. «Не облизуй макогона» - не так сварилась, як застерігала мене бабуся. - «Чоловіка матимеш лисого». Бабусині пророкування трохи стримували мене від смакування маку, але зовсім ненадовго, і я нишком, коли ніхто не бачив, знову бралася до забороненої  «дегустації».
А найвідповідальнішим завданням від дідуся було виглядіти першу зірку. Отож сиджу біля вікна і щосили вдивляюсь у темне-темне, аж густе небо, виглядаючи оту першу і найяскравішу зіроньку. Здається вже й усі очі видивила, а вона все не з’являється… Аж раптом  - блись, і на чорному небесному полотні маленька срібна цятка. «Мамо, перша зірка є!» - кричу і тішуся, що я таки побачила її – першу і найочікуванішу.
Дідусь із татом заносять до хати жмут пахучого сіна та кладуть його під святковий стіл та трохи на куток під скатертину («Господь також на сіні родився» - каже  тато). Спільна молитва перед образом, заворожуюче мерехтіння воскової свічки, тихе й неквапливе частування великої родини…
А зранку церковні дзвони радісно сповістять, що народився Син Божий, - прийшов у світ Людиною, щоб врятувати від гріха кожного з нас.  А яка ж пречудова була в дитинстві коляда! Разом з подружками біжимо по рипучій сніговій ковдрі і зовсім не зважаємо на пощіпування пустуна-морозця. Відсапуючись, розчервонілі, але радісні, стукаємо у чергові  двері: «Христос народився! Можна колядувати?»

Від спогадів цих стає так тепло й затишно, наче наповнюєшся світлою радістю, у якій розчиняються всі буденні клопоти й турботи. Ніби ти й досі те мале дівча, котре весело біжить засніженими стежками, щоб дзвінкою колядою сповістити усім про велику радість…

1 коментар:

  1. Дуже дякую за створений настрій! Читаючи, згадала і себе маленьку.
    Ірина.

    ВідповістиВидалити